Вчитель... Хто він такий? Чим він живе? Чим дихає? 
Учитель це не просто професія, це покликання, яке вимагає неабиякого терпіння і гуманізму, а особливо у наш час. Наврядчи сидячи на уроках чи лекціях хоча б хтось задумувався над тим, чим же іще захоплюються наші викладачі, вчителі. Адже, у кожного з них є якісь інтереси і сторони, яких ми не помічаємо, які вони не відкривають нам. 
 

Віктор Федосійович Давидюк – доктор філологічних наук, професор Волинського національного університету ім. Лесі Українки, фольклорист, етнограф, турист і неабияка цікава і талановита людина. Він є автором багатьох наукових праць. Близько 20 різних досліджень вийшло з-під його пера. Серед них можна виокремити „Кроковеє колесо”, „Первісна міфологія українського фольклору”, „Українська міфологічна легенда”, „Поліська дома” та ін. Але, мабуть, мало людей знає про те, що він ще й знахар і володіє такими знаннями, які даються лише обраним. Спробуємо з’ясувати яким чином у Віктора Федосійовича з’явився такий дар.

- Скажіть, звідки у вас взялися ваші здібності? Від Бога чи, можливо, хтось Вам їх передав?
- Мабуть, жодна людина не відповість, звідки вона взяла свої здібності, а більше того, навіть не визнає, що вони у неї є. Якщо говорити про народну медицину і про народні методи лікування, то я цього нічого не брав, навпаки я від нього відкараскувався, як тільки міг. Але так склалося життя, що бабця моя була знахаркою, потім, коли я вчитилював, то потрапив на квартиру до ще більшої знахарки, і ця, буквально ходила по п’ятах за мною, знаючи, що я первісток у шостому коліні. У неї був уже похилий вік, і їй треба було комусь передати свої знання. А як відомо, передавати їх можна лише первісткові і обов’язково протилежної статі. Є повір’я, що якщо цього не зробити, то людина не зможе померти. Зрештою, вона так і не передала усього свого знання мені і помирала дуже тяжко. Був сонячний день, коли її ховали, але коли зайшли в церкву, то такий дощ линув, що ніхто звідти не міг піти, тільки близька родина відвезла її на кладовище, і прямо при дощі поховала. Так плакало небо.

Я ж оборонявся як міг. На той час я був спортсменом, працював з дітьми тренером. Мене більше це цікавило, а на народну медицину не було часу. Але десь мимоволі у мої вуха щось потрапляло неусвідомлено, закарбовувалось у пам’яті. І так з того часу все почалось. Потім, коли у відповідному віці життя нагадало про болячки, воно само виринуло із підсвідомості. Такщо саме життя хотіло, щоб я цьому навчився. А далі, лише в зрілому, віці з’явився інтерес до цього. 
 

На початку 90-х доля зіткнула мене з багатьма іншими цілителями, зокрема з сім’єю Зубицьких. В процесі обміну тим що кожен знає, арсенал засобів збільшувався, ну і зрештою, саме життя після аварії на ЧАЕС змушувало часто рятувати підшлункову, гастрити, гайморити та ін. хвороби. У процесі тієї практики відбиралися найкращі, найдієвіші методи, тому я зосередився на тих хворобах, які можу лікувати найбільш ефективно. Часу на більше не вистачає, тому що в мене інша робота. Часто я чув: „Покинь свою науку. Подружишся з народною медициною – будеш жити краще”. Знову ж таки, людина знає для чого вона народжується, і як би мені не хотілось цим займатися, так я і не хочу.

- Чи часто звертаються до вас люди за допомогою?
- Я не хотів би широкого кола пацієнтів. Але коли людина мучиться, коли бачу симптоми, то сам зголошуюсь їй допомогти, але без лишньої реклами.

- По чому ви бачите що людина хвора? Можливо це аура?
- Той хто каже, що бачить ауру, нічого не бачить. Я бачу її стан, бачу зовнішні симптоми. Наприклад, із 1 по 10 жовтня я бачу своїх „зелених” студентів. Я знаю, що в них гастрит, а може бути і виразка. І якщо полікувати їх протягом 10 днів (з 1-10 жовтня і з 10 по 20 березня) моїми засобами, то можна за ці два рази позбутися недуги зовсім. Був період, коли почули, що я знімаю головний біль. А тут поряд біля моєї роботи, знаходиться школа. Після уроків до мене почали ходити вчительки. Йшли одна за одною. У це час я побачив, що потрібно кудись втікати з роботи, бо буду тільки цим і займатись.

- А студентів часто лікуєте?
- Від студентів не втечеш. Колись одного разу зняв головний біль. Кажу: ”Що голова болить?”, - Так. Зайшли на кафедру, зняли головний біль. Потім, приходжу на наступну пару, питаю як голова, а вона каже: „Вважаю, що після вас хвороба не повторюється”.

- Ви дуже багато працюєте з різними хворими людьми. Ви не виснажуєтесь?
- Звичайно, що виснажуюсь. Я віддаю свою позитивну енергетику, забираю негатив. Інколи буває, що знімаєш якусь важку хворобу, і одразу потрібно піти прийняти душ, відпочити, навіть і поспати. А наскільки з мене забирають енергію я бачу у такій ситуації: за комп"ютером можу працювати із 6 ранку до 20 вечора і почувати себе добре, але достатньо мені вийти на ринок, пройти декілька рядів - і день у мене закінчений.

- Як де і коли краще збирати трави?
- Практично, я спеціально збиранням не займаюсь, просто часто буваю на природі і знаю, що і коли дозріває. Будь-яку траву краще всього збирати вранці. Більшість трав - подалі від цивілізації, там де немає ніяких промислових виробництв. У наш час це важко, оскільки практично всі ліси захаращені, навколо валяються побиті люмінісцентні лампи і кінескопи. Як правило, це буває далеко від Луцька. Цього року багато трав привіз із Карпат. У мене є знайомі місця. Я знаю, що у місті липа цвіте раніше, і це є для мене показником того, що через деякий час потрібно переїхати у моє місце.

- Чи є у вас зараз учні? Чи кожна людина може стати вашим учнем?
- Я ще не збираюся вмирати, тому про це не думаю. І зрештою, не кожен до цього охочий. Це дуже важко. Це треба запам’ятовувати. Ніхто цього не записує. Знахарі проводили свій тест досить своєрідно. Вони промовляли замовляня, якщо ти з першого разу запамятаєш - вони тебе продовжували вчити, якщо ні, то ні. Ну і десь в 93 році був такий випадок, мені передала свої знання жінка з хутора Коліно, на межі Волинської і Брестської областей. Ми поїхали на експедицію з покійним Василем Скуратівським і записували фольклор. Вона мене вибрала серед натовпу, побачила, що я ходжу і запитує: „А молитви вас не цікавлять”(так вона називала замовляння). Я сказав, що цікавлять. Каже: „Запам’ятовуйте”. Я запам’ятав одну, дві, три молитви підряд. Більше вона не казала. І ці замовляння опублікував у брошурі „Таємниці Поліських знахарів”.

- А хто ви за своїми релігійними поглядами християнин чи язичник?
- Я хрещений у церкві, але так само дотримуюсь тих звичаїв, яких дотримувалися мої предки. Це є данина їхній пам’яті і релігійності. Я дуже противлюся тому коли кажуть, що якщо ти не християнин, то ти атеїст, тому що я себе вважаю глибоко віруючим, але назватися язичником, буддистом чи християнином не можу. Я відчуваю з якого дерева я отримую енергію, де я її віддаю. Коли я буваю в горах, виходжу на вершину і молюся сонцю. До речі, моя бабця була, начебто, радикальною християнкою, але вона ніколи не молилася до ікони. Вона завжди молилась в те вікно, де було сонце. Я думаю, що при моєму світогляді, дуже важно бути ортодоксом якоїсь релігії.

- Ваша думка, в чому основна проблема сучасних людей?
- В зневірі. Немає мети, немає бажання, немає хотіння, немає прагнення бути кращим, ніж ти є. 
 

Я щиро вдячна Віктору Федосійовичу за його цікаву розповідь. А всіх вчителів і викладачів іще раз вітаємо із Днем вчителя. А студентам і учням бажаю більше приглядатися до своїх наставників. Можливо, за їхньою буденною маскою ховається неабияка людина з надзвичайними захопленнями і здібностями.

Жанна Воробей, №6 (78) жовтень-листопад 2008 р.