Футбольна фортуна для параолімпійців

        Футбольна фортуна останні три роки посміхалася нашій країні на рівні збірних команд. У 2007 році вона була на боці наших студентів, які перемогою на Універсіаді в Таїланді довели, що мають право вважатися найкращими. У році нинішньому вона почала дарувати посмішки вже під час євро кубкової весни трьом нашим клубам, але в улюбленці обрала собі донецький «Шахтар», якому допомогла перемогти в останньому розіграші Кубку УЄФА. З тріумфатором та ж Фортуна прилетіла до столиці Донбасу, де вирішила трішки погостювати, час від часу переїжджаючи до Луганська. У обох цих східноукраїнських індустріальних мегаполісах вона допомогла нашим юніорам в рідних стінах стати чемпіонами Європи, а згодом, в кінці серпня, завітала на відкриття суперсучасної «Донбас-арени» та сприяла влаштуванню мега-шоу на весь континент.

Але проміжним між цими дуже успішними роками був 2008-й. Саме він став тріумфальним для особливої нашої футбольної збірної — параолімпійської. Щоб там не казали, але смак олімпійського золота, що відчули наші футболісти, навряд чи можна з чимось порівняти. Столиця Піднебесної впала до ніг наших земляків. Та за цією грандіозною перемогою стояли роки невпинної та нелегкої підготовки кадрів до нашої збірної. Кадрів, які доволі давно вже готуються і в нашому регіоні також. Готуються під пильним тренерським оком Юрія Васильовича Тимофеєва, котрий виховує майстрів шкіряного м’яча з хлопців, уражених дитячим церебральним паралічем ( ДЦП ), з яким випала честь поспілкуватися про команду і не тільки.
 
Юрію Васильовичу, як давно Ви стоїте біля керма команди?
З 1996-го року я прийшов у Волинський обласний інваспорт. Запросили мене з якою метою: до мене не було футбольної команди ДЦП на Волині, і мені запропонували створити таку команду для участі в чемпіонаті України. 1996-й рік в мене пішов на створення команди, на підготовку, на навчально-тренувальні заняття, і в 1997-му році в Києві відбувся чемпіонат України, де ми взяли участь. І з 12 команд, що брали участь в чемпіонаті, наша команда зайняла 5-те місце. Це таки доволі високе місце, враховуючи те. Що цей чемпіонат вже проходив до того. Були команди, так би мовити, сформовані, «накатані». Ну а ми їхали вчитися і доволі таки непогано перейняли досвід тих команд-старожилів. Я вважаю. Що дебют був вдалий. І на наступний рік з нашої команди потрапило троє чоловік до параолімпійської збірної України, і вони поїхали в 1998-му році на чемпіонат світу в Бразилію, де наша збірна, вперше взявши участь, перемогла. І ось троє футболістів — Новопольцев, Жучинін і Розтока в складі збірної стали чемпіонами світу.
 
Які успіхи вдалося здобути в період Вашого керівництва?
Щодо нашої регіональної команди, то в чемпіонатіУкраїни ми беремо участь з 1997-го року. Я хочу сказати, що за 12 років ми не опускались нижче 3-го місця. І це  при тому, що участь брали 14-15 команд. Це показник стабільності. Чи то в 1999-му чи в 2000-му, на жаль, не пам’ятаю – ми були чемпіонами України. А так займали 2-3 місця. В основному перше місце здобувала команда з Дніпропетровська. А чому? Головний тренер параолімпійської збірної сам з Дніпропетровська. Він є викладачем місцевого інституту фізкультури, і в нього кістяк команди складає 7-8 чоловік «збірників», тому, відповідно, у нього команда за рівнем вища. Але тим не менше нещодавно на травневому чемпіонаті України ми з ними грали у фінальній частині за 1-3 місця. І, до речі, ми били на останній хвилині того матчу пенальті, але наш гравець не забив. Якби ми даний матч виграли, то мали б срібні нагороди, а дніпропетровці були б третіми. Але виграла той чемпіонат команда з Хмельницького, створена на базі Кам’янця-Подільського. А чому так? Тому що у Кам’янці-Подільському знаходиться технікум, спеціалізований для студентів ДЦП. В них великий вибір. До них приїжджають з усієї України, і вони, так би мовити, лише м’яч кидають і дивляться як хто у футбол грає. У них готові люди. Взагалі-то важко знайти інваліда ДЦП. Адже багато батьків от не хочуть показувати, що їх хлопчик має там якісь порушення в опорно-руховому апараті. А в Кам’янець-Подільський приїжджає 100-200 чоловік абітурієнтів, і тренер, бачачи вмілого футболіста допомагає йому з навчанням.
 
Хто з наших земляків має безпосереднє відношення до тріумфу в Пекіні?
Анатолій Шевчик. У нас було два кандидати до лав збірної, але в останній момент Олексій Гітун не потрапив до складу команди. Ми готувалися останні 2 тижні на базі київського «Динамо» в Конча-Заспі перед вилітом до Пекіну. Олексій там отримав травму і не потрапив на Олімпіаду.
 
Як багато у команди ігрової практики — участі в турнірах, чемпіонатах, товариських зустрічах?
 По-перше, чемпіонат України у нас проходить два рази в рік — це як грі у міні-футбол, а також на великому полі. Це регулярно, це обов’язково, і команда завжди виступає. Що стосується навчально-тренувального процесу, товариських і контрольних матчів, то 2-3 рази взимку ми завжди виїжджаємо до Рівного, оскільки там аналогічна команда, і вони також до нас приїжджають. Плюс ми Луцькупроводимо свої матчі — приїжджають команди з Нововолинська, Ковеля, Володимира-Волинського. Але це в основному міні-футбол. Є ще турніри, присвячені Міжнародному дню інваліда, який відзначається 3-го грудня.
 
Чи віддаєте Ви в тренувальному процесі перевагу якомусь одному компоненту,— фізичному, технічному, тактичному, в силу специфіки організму гравців?
Справа в тому, що тут не можна чомусь більше, а чомусь менше. Адже специфіка вона така ж, як і в будь-якому іншому виді спорту — все повинно бути в гармонії. Функціональна підготовка повинна бути на такому рівні, щоб гравець технічний елемент міг зробити на найвищій швидкості, а не йти пішки з м’ячем та показувати фінти. А для того, щоб робити грамотно усі ці , так би мовити, рухи футбольні, потрібно мати добру витривалість. Бо є люди. які вийдуть на поле, у футбол пограють, а потім не знають, як по м’ячу вдарити чи в них щось не виходить, та й сил вже немає. Тому тут все повинно бути в гармонії. І плюс, звичайно, в тактичному плані потрібно знати індивідуальні особливості кожного футболіста, тому що є різні гравці. Адже якщо у футболіста сильно уражена права нога, не поставиш же його правим нападником, потрібно ставити його наліво. А якщо таких у команді зразу двоє? Тож треба враховувати, щоб вони могли один одного доповнювати. А в них лише по одній здоровій нозі.
А в параолімпійському футболі є ще класи медичні — шостий, сьомий, восьмий. Тобто що власне мається на увазі: шостий клас — це найбільш важке ураження. І хоча б один футболіст з таким класом повинен бути на полі завжди. Якщо його змінювати, то лише на гравця з аналогічним класом ураження, а якщо ж немає такого, то маєш грати у меншості. Та два гравці повинно грати з восьмим класом — це мінімальне ураження. До речі, з цим пов’язані найбільші скандали у світі. Бразильці таким чином намагаються «просунути» здорових футболістів. І от хто таким дуже грішить, так це Росія. У них є гравці., які закінчували дитячу футбольну академію московського «Спартака», є люди, що грають за «ЦСКА-2», тобто в здоровий футбол. І от вони якимось чином… В нас там на кожному чемпіонаті є медичні комісії, де за допомогою відеокамер спостерігають за рухом, за бігом. Якщо гравець зробив кульбіт, то яке ж у нього ДЦП. Людина з ДЦП зробити кульбіт не може. То ж зрозуміло, що вона здорова. І ось за цим слідкують. Але тим не менше декому вдається все це якось «вирішити». Ось ми нещодавнограли у фіналі зі збірною Росії . Так у них стояв воротар, ми тільки згодом про це дізналися, якому 41 рік, і він є колишнім воротарем владикавказької «Аланії» Зараз він судить матчі першої ліги. А навіть суддіздають тести, нормативи. І от якось їм вдалося його «просунути». Він з’явився у 2007-му році в Бразилії і там просто дива витворяв. Хоча зараз нам довели до відома, що головний класифікатор, канадка, що очолювала усю бригаду і комісію, була дискваліфікована взагалі по життєво. Отже якийсь взаємозв’язок між цим всім був. Скандал був величезний, адже він був ще в Пекіні, де було засідання оргкомітету на чолі з Генеральним секретарем параолімпійського руху в світі, англійцем Аланом Діксоном, де була винесена постанова. Проте тоді ще не хотіли здіймати шум, «зам’яли»,так би мовити, а от вже під час Генеральної асамблеї в Кейптауні ту працівницю було дискваліфіковано.
 
 
Чи існують певні проблеми, що заважають в тій чи іншій мірі існуванню та розвитку команди?
Є проблеми. Тому що коли в здоровому футболі дітей багато, вони бігають та грають і в дворі, і в школах, і в ДЮСШ. Проводяться там і чемпіонати серед шкіл, і чемпіонати школи серед класів, то там вибір, звичайно набагато більший. В нас же ж знайти хлопчика з діагнозом ДЦП важко. Це , можливо, і на краще, що є нестача кадрів, тому що нація повинна бути здоровою. А ДЦП — це наслідок пологової травми. Це коли плід виходить з утроби матері, і десь відбувається нервове ущімлення, десь вивих ніжки чи ручки, порушення центральної нервової системи. Але ще батьки не хочуть показувати, що в дитини є ДЦП, щоб не травмувати. А то будуть казати, мовляв, ось інвалід. Це такий психологічний момент. Хоча ми переконуємо, що діти реабілітуються, якщо займаються активно спортом, що десь вони отримують деякі переваги, деякі пільги при вступі до вишу. І плюс він (хворий) може себе ствердити в житті за рахунок футболу, за рахунок участі у збірній команді, за рахунок виїзду за кордон. Адже все-таки на найвищому державному рівні є великі державні програми, премії, заохочення. Я вважаю, що за рівнем мотивації ми стоїмо першими в світі, тому що вона в нас дуже висока — лише займайся. Щодо фінансів, то я сам 16 років професійно грав у футбол. Тому я знаю, що таке гроші, що виділяються для професійної команди, і що таке гроші з бюджету. Не варто забувати, що в нас окрім футболу є ще плавання, фехтування, кульова стрільба, легка атлетика, штангісти (жим лежачи), волейболісти, біатлоністи і на худий кінець шашки та шахи. І всім потрібні гроші, потрібно всіх одягнути, взути, дати якийсь інвентар і місце занять. Хоча зараз є наказ губернатора Волинської області про те, щоб усі спортивні зали, тренажери, басейни, майданчики надавалися інвалідам безкоштовно. Але ж це не завжди виконується. Адже якщо в зал пустити футбол, то директор скаже, що ви, мовляв, будете бити по стінах, штукатурка буде обсипатися, а де я візьму на той ремонт гроші. І  лишеза рахунок особистих зв’язків десь домовляємося, просимо, а десь платимо, як у басейні, бо там кажуть, що без цього не зможуть вижити.  
 
Яка атмосфера панує у Вашому колективі? Чи існують які-небудь психологічні проблеми в тренувальному процесі? Якщо так, то яким чином вдається їх подолати?
Я б не сказав, що є якісь глобальні проблеми, хоча вони і інваліди. Справа в тому, що наша футбольна команда в цьому плані подібна до будь-якої іншої здорової футбольної команди, де є свої «угрупування», є свої нюанси, мікроклімат командний, є ієрархія, є «дідівщина», як наприклад, «ти молодий, а я вже десять років в команді». Але я б не сказав, що в нас доходило до якогось абсурду. Адже тут ще залежить від наставника, від тренера — як він себе поведе, як себе поставить, як налагодить клімат в команді. Ось мені допомагає Толик Шевчик, адже він все-таки найдосвідченіший. Тому що у нас в команді є Діма Черняк, Новопольцев, Литвиненко, Розтока, які все пройшли в світі, вони завоювали все, що тільки можливо. Але Анатолій мені допомагає, оскільки він знаходить ту «золоту середину», він є зв’язковою ланкою між молодими та досвідченими. Коли він на полі, і я не можу з тренерської лави до команди докричатися, він її консолідує. Свого роду виконує роль граючого тренера. Я йому довіряю. Та й він хлопець настільки дисциплінований і грамотний, що у випадках моєї відсутності в силу певних причин, я впевнений, що він проведе заняття. За ним — як за кам’яною стіною.
 
А як щодо так званої «зіркової хвороби» ? ЇЇ симптоми спостерігаються у футболістів? 
Є таке, звичайно ж. Знову ж таки тут як будь-якій команді. І плюс це залежить від особистості людини. Є людина, яка всього досягла в спорті, футболі, але вона така ж, як і була на початку. Ось немає в неї ніякої «зірковості», вона завжди підкаже, допоможе. Чи навіть у дрібницях — піти м’ячі позбирати, сітку зняти на полі, якщо потрібно. А інший бере, хоча це входить до його обов’язків, говорить іншому, мовляв, м’ячі позбирай чи фішки на полі, сітки зніми. А ще тут важливий індивідуальний підхід — на когось в тій чи іншій ситуації потрібно жорстко прикрикнути, а комусь навпаки — поаплодувати. І вони це відчувають. Та й за стільки років я вже навчився. Тому що я коли прийшов в команду, то взагалі думав, як це будуть грати у футбол інваліди, як я буду з ними працювати? Адже я 13 років був старшим тренером збірної області школярів при обласній ДЮСШ. А коли мені запропонували таку діяльність… Але тоді були свої нюанси — зарплати не платили по півроку, проблеми були. Я вже подумував взагалі з цим закінчувати, думав, що не буду цим займатися. Хоча стільки років віддав цьому спорту. Тренерській роботі, і у «Волині» працював з Кварцяним. А потім мені це запропонували. І якось я вже тут 12 років, з яких 10 працюю зі збірною України плюс з нашою обласною командою. І стільки вихованців — з яких троє заслужених майстрів спорту, п’ять «міжнародників». Все-таки результати є.
 
Назвіть, на Ваш тренерський погляд, три найважливіші якості, які необхідно розвивати футболісту, щоб досягнути успіху на змаганнях будь-якого рівня?
По-перше, це повинна бути, як ми кажемо, «світла футбольна голова», тобто інтелект. Це на першому місці. Адже у футбол грають в усіх дворах, де завгодно — на пляжі, під час відпочинку на природі. Але футболіст думаючий на полі, при чому грамотно думаючий, керує своїми ногами та гру побудує. Тому в першу чергу повинна бути думаюча, грамотна, «світла» голова у футболіста.
 Крім того, повинна бути працездатність. Тому що іноді говорять, мовляв, ось талановитий як від Бога. Але є таке спостереження, що від таланту людини залежить лише 10%. А 90% успіху досягається і розвивається власною працездатністю. Я хочу привести в якості прикладу нашу місцеву знаменитість — Анатолія Тимощука. Ви гадаєте, що він був з першого дня такий вундеркінд? Він не хапав зірок з неба. Але він володів такою працездатністю, що я таких людей в спорті зустрічавдуже мало. Він ще маленьким був, і ось тренування має бути, і дощ ллє, а тренера немає. І ось приходить тренер, а він сидить під кущем і чекає тренера. Ні одна людина не прийшла на тренування в Теремно, а він сидів і чекав тренера один.
А третя якість — це, мабуть, певні природні дані, якісь гени повинні бути закладені. Адже, припустимо, що росте хлопчик, а в нього потужні широкі ноги, коренаста тілобудова, то він ніколи не буде футболістом. Йому тоді рекомендують займатися чи штангою, чи боротьбою. Тут повинні бути свої параметри. Ось як цей ямаєць Болт, що встановив рекорд швидкості у бігу на 100 метрів: 196 сантиметрів зросту для бігуна дуже багато. Але ж як він біжить, який у нього крок, яка вибухова стартова швидкість! Як правило, такі люди поки «розкочегаряться»… Але тим не менше у нього така пропорційна конституція тіла. Адже ж буває, що ноги довгі, а тулуб маленький. А тут пропорційно так десь у генах було закладено, просто ідеально. Так само і у футболі. Хоча може бути і високий футболіст знаменитий, а буває і маленький. Але це швидше винятки з правил. Ось взяти, наприклад, знаменитого Дієго Марадону. Як би ми його не знали. То ніколи б не сказали, що він футболіст. В нього широка грудна клітина, таз дуже низько розташований, ноги короткі. Але ж що він виробляв на футбольному полі. А от взяти Ібрахімовича з «Барселони» чи Дрогба з «Челсі» — величезні люди, але вони також грають у футбол. Ібрахімович при своєму величезному зрості є таким координованим, у нього дуже важко відібрати м’яч.
 
Які Ви бачите тенденції розвитку українського параолімпійського руху і, зокрема, футболу?
Я хочу сказати, що ми вже довели і довели усьому світу, що параолімпійський рух в Україні знаходиться на такому рівні, за який можуть говорити його результати. Справа в тому, що нашому, так би мовити, «шефу», президенту Валерію Михайловичу Сушкевичу вдалося взяти і зібрати таку команду однодумців — і менеджерів, і тренерів та вивести такий напрямок колективу і загорітися такою ось ціллю, і працювати на одну, так би мовити, мету. Ось ми коли виїжджаємо, припустимо, на Параолімпійські ігри, а це виїжджає 150-160 чоловік делегації — і плавці, і гребці, і борці, і штангісти, і дзюдоїсти, і легкоатлети, і лучники, і футболісти, і волейболісти, словом, багато. І ось коли ти бачиш на стадіоні усіх, хто вільний зі спортсменів, які приходять тебе підтримувати, а ти, в свою чергу, йдеш підтримувати їх. І ось ця сім’я, ця дружба, ця згуртованість, не лише на футбольному полі, а згуртованість під час змагань, коли увесь сектор заповнений жовто-синіми барвами — і плавці сидять, і гребці сидять. Ця єдність команди, такий дух параолімпійський існує, хоча і невидимий. Але один одному завжди допомагаємо. Ось, припустимо, щось десь сталося, і футболіст віддав свій наколінник легкоатлету, тобто є взаємовиручка. І це все завдяки Сушкевичу. І ті його чисто людські та моральні якості, і готовий психологічно підтримати. І я бачу в цьому великі перспективи. Адже все-таки при нашій бідності, що ми в Україні маємо, є нестача залів, басейнів. У нас 50-метровий басейн, що відповідає усім світовим стандартам, знаходиться на нашій параолімпійській базі в Євпаторії, де тренується збірна України. На усю країну немає 50-метрового басейну. Це ж нонсенс! Але коли ми приїжджаємо до Голандії чи до тієї ж Америки — там в кожному районі свої майданчики, басейни, там є все. Коли ми одного недільного ранку виїжджали до Нью-Йорка автобусом, то побачили, що усе місто біжить вулицями, скверами з собаками чи колясками. В Пекіні ми жили в олімпійському селищі — вперше на олімпіаді, коли олімпійське селище знаходилося в місті, в Пекіні. Там був паркан, огородження, і поліція, і сигналізація, оскільки селище знаходилося в центрі міста. А ми жили на 11-му поверсі нашого корпусу, і коли дивилися зверху, то бачили, що у до скверів півміста виходило, але вони не бігли, а медитували. Сонце сходить, легка музика ллється, вони стоять там, займаються медитацією, дихальною гімнастикою. Це також свого роду культура, яка в них закладена. Вони стільки зробили під ту Олімпіаду, чого і ми хочемо під Євро-2012. Можливо, це був би стимул, що дав би поштовх для появи і розвитку більшої кількості майданчиків та більше якихось клубів. Я ось завжди порівнюю — коли в 1999 році ми зі збірною України вперше вилетіли з Борисполя для проведення товариських зустрічейдо Голандії  і прилетіли до німецького Франкфурта-на-Майні,  я побачив там аеропорт. І в мене зразу ж склалося таке враження: якщо взяти залізничний вокзал Луцька і залізничний вокзал Києва, то таке ж відчуття, коли порівнюєш бориспільський та франкфуртський аеропорти.
 
 Юрію Васильовичу, що б Ви побажали футболістам-початківцям та нашим читачам?
Читачам усім хочеться побажати здоров’я, щастя, благополуччя. Щоб те життя, що нас так довго б’є в Україні, нарешті налагодилося. Ми живемо в центрі цивілізованої Європи і ми хочемо до Європи. Щоб у нас все в країні було нормально, щоб люди працювали і отримували відповідну зарплату за свою роботу. І головне, щоб було здоров’я, тому що здоров’я зараз — це найголовніше для людини. А футболістам-початківцям хочу побажати, так би мовити, великого працелюбства, зусильта ніколи не впадати у відчай. А віра в себе — це найважливіше! Маючи такі недоліки, такий діагноз, як ДЦП, в жодному разі не потрібно впадати у відчай. Адже є живі люди, що своїм прикладом довели, що неможливе — можливо!!!