Двоє різних людей. Він – хлопець. Вона – дівчина. Він обирає темні фарби, сумні настрої. Вона – світлі обличчя, веселі візерунки. Він ще знаходиться у пошуку, ваганні. Вона цілеспрямовано крокує життям. Їх об’єднує одне – вони малюють.

Із Ольгою Кучмою та Володимиром Рощиною я познайомилася в галереї «Альвар».  Своєрідний діалог, не прив’язаний до дат, подій, місць, причин і наслідків відбувався за чаєм. Це перша спроба на сторінках «Ініціативи» створити своєрідний творчий настрій, описати друкованими літерами життя, мрії, бажання митців. Отож, про що спілкуються молоді художники?...

ХТО ВИ?

ОЛЯ: я художник, не уявляю себе без пензля. Свої образи втілюю в живописі та батіку. Творчість для мене і відпочинок, і хобі, і робота – триєдине, що приносить задоволення. Також відчуваю себе і викладачем. Третій рік працюю в художній школі із наймолодшими дітьми – 10 років. Вони мене надихають, я – їх, така у нас співпраця.

ВОЛОДЯ: ніким себе не відчуваю, бо зараз у моєму житті відбувається багато різних подій. Намагаюсь не заглиблюватися у себе, бо останні 18 років, а  мені зараз 22, жив у собі, а зараз хочу більше спілкуватися із людьми. Замаюся мистецтвом, яке мені подобається, не задумуючись над стилями, формами… взагалі вважаю себе у житті фаталістом, навіть часом бувають дні, коли вважаю, що вже все...

ОЛЯ:  тому у твоїх роботах так багато темних кольорів. Чорний – колір таїн.

ВОЛОДЯ: так, можливо…

КОЛИ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ?

ВОЛОДЯ: малював усе життя. У 12 років вирішив бути художником. Якось після першої години ночі дивився по телевізору програму про художника  і почав малювати на великому папері. Було щось цікаве, таке специфічне, але мені не сподобалося, я зім’яв папір і викинув, щоб його ніхто не бачив. Пізніше, навчаючись в 11 класі,  подивився програму про молодого італійського художника, після чого вирішив купити масляні фарби і малювати, але грошей не було і знову ця ідея «чекала в мені свого часу». Після школи вирішив вступати в університет і стати інженером. Було бажання малювати, але те що виходило мене не задовільняло. Я  малював, психічно це все м’яв і викидав.

ОЛЯ: а більшість моїх ескізів лежать у папках, але рвати чи-то «відпускати» я їх можу лише тоді, коли робота одягнена в рамку. Назвала я себе художником, хоча це так голосно звучить… тоді, коли мене почали так називати друзі, рідні, коли почала приймати участь у виставках, переступила бар’єр страху – сподобається, чи не сподобається. Тому що всі малюють по-різному, не можна сказати, що один краще, інший гірше, скільки людей, стільки й думок…  А тоді уже творчість закручується у вихор – виставки, пленери, міські, всеукраїнські… Малювання як наркотик, допінг. Не малюєш якийсь час і  уже щось не так. Художник не може стояти, творчість – це рух, як і життя. І постійне малювання, практика додають майстерності, професійності.

ЩО НАДИХАЄ?

ВОЛОДЯ: інсайт, як модно зараз говорити, родзинка, яку знаходжу у світі, щось небуденне, що чіпляє мене.. Почуття. Я мав розмови із іншими художниками, які радили брати сюжети, які зачіпають й інших, але мені поки цього не хочеться.

ОЛЯ: враження, від яких виникає натхнення, задум. Коли виникає ідея, починаю вагатись, чи батік, чи живопис. А вже коли більш-менш твір уявляю, починаю працювати. Усе залежить від того, чого я хочу досягнути у кінцевому результаті. 

ВАЖЛИВА ДУМКА ІНШИХ ЛЮДЕЙ?

ОЛЯ:  від неї нічого не залежить, бо кожна людина сприймає по-своєму. Може прийти критик років 70-ти, який пройшов свій шлях і зі своєї дзвінниці сказати, що твої  малюнки нічого не варті. Не переймайтесь! Хоча критика важлива, особливо на початку, бо вона загартовує. Наприклад, мої батьки дивились, що я малюю і сперечались, ніби малюю щось неправдиве, запитували, а чому вона таке плоске, а чому таке, чому таке… Спочатку це було, навіть,  образливо, але потім уже не звертала увагу і зрозуміла, що не варто. Критика, насправді, загартовує, її потрібно брати до уваги і вчитися, змінюватися, якщо це потрібно…

ВОЛОДЯ:  мене ніхто ще не критикував. Мене цікавить думка кількох людей, одиниць із тисячі. Думка знайомих мене не цікавить. Думка інших художників, мистецтвознавців цікавить лише  формально.

ОЛЯ: а мене думка інших цікавить і поки отримувала відгуки лише позитивні. Друзі часом мовчать, або кажуть, ніби вони в мистецтві не «сильні», тому нічого сказати не можуть… Кожен сприймає по-своєму. Навіть я, малюючи, викладаючи мистецтвознавство, не всі роботи розумію… Є роботи дуже символічні, які потрібно розуміти. Наприклад, Квадрат Малевича…

ВПЛИВАЄ ЛУЦЬК?

ВОЛОДЯ: я живу не в Луцьку, хоча й тут виставляюсь. Але це не перша моя виставка, перша була у PinchukArtCentri в Києві. Це було 19 фотографій А4 формату на  картоні, де було зазначено розмір картини, матеріал, а з іншого боку мої контакти. Я ходив поверхами, дивився на твори мистецтва і зжував півпачки жуйок «Orbit», на яких розвісив на третьому поверсі в туалеті свої роботи. А Луцьк мене надихає людьми…

ОЛЯ: а я де би не була, надихаюся домом. Я можу поїхати на пленер, малювати, відчуваючи ідилію із природою, але дома – є дома.

ПРО ЩО МРІЄТЕ?

ВОЛОДЯ: завоювати пів Європи, від Києва до Парижа, можна іще Москву і Петербург взяти…

ОЛЯ: мої мрії банальніші – малювати, брати участь у виставках, мати здоров’я, щоб працювати і робити людей щасливими. І, звичайно, прививати любов до мистецтва діткам, яких навчаю.

ВОЛОДЯ:  робити так, щоб було цікаво жити… Мене часто усе в житті вичерпує, я хочу мати більше рук. Хочу, щоб інсайт був не таким доступним, яким він є, щоб цілі були глибшими. У мене є враження, що я багато досягнув, можливо, я не маю сили висловити це словами... Можливо, мої цілі занадто  прості й примітивні: без травми завершити день, не потрапити під машину…

 РЕПЛІКА

Віктор Дембицький, творча галерея «АЛЬВАР»:

У Олі все завжди вдається. У ній присутня шалена енергія до життя та творчості. І вона передається всім. Неодноразово я спостерігав за сприйняттям людей її творів, - настрій глядачів змінюється моментально і темні обличчя просвітлюються. Те ж саме диво відбувалось і з очима серйозних столичних критиків, які жвавішали, веселішали і виділяли її роботи серед інших талантів. Коли такі моменти колекціонуєш – виходить легенда.

Шлях Володі - це шлях провінційного художника, особливо із його виставкою у PinchukArtCentri. Ситуація,  яка знову ж таки доводить правду про те, що сучасне мистецтво кон’юнктурне і молодому митцеві дуже важко «виставитись» у відомих салонах, галереях. Їхнім власникам простіше працювати із відомими художниками, так би мовити, розкрученими, аби не витрачати час і ресурси на молодих, талановитих, але не відомих… Володя живе у двокімнатній квартирі без телевізора і опалення. Але його внутрішні переживання та осягнення є значно вагоміші за поверхневі здобутки. Історія показує, що Провидіння, перед тим як підняти когось на височінь, ставить людину у досить складні умови. Тож спостерігаючи за нашими оригінальними сучасниками ми фактично бачимо творення історії... цікавої історії…

Розмовляла Юлія БЄЛОВИЦЬКА